Иван Красовский
Статьи
Іван КРАСОВСЬКИЙ: "Ми починаємо велику справу не з того, що належить, а завершуємо тим, що дав Бог"
Славетна Буковина — край надзвичайно співочий. Про це знає кожен, про це мовить наша історія. Будь-яке покоління має свого гідного представника, із потужними вокальними можливостями. Одним з таких є й Іван Красовський — унікальний баритональний тенор, який прославляє країну далеко за її межами, співає для еліти і прищеплює світові звичку уважно дослухатися до музики
 Велику роль в житті цього співака відіграли Ян Табачник, Софія Ротару, Йосиф Кобзон і Валентина Толкунова. Співак — лауреат міжнародних конкурсів, соліст Ансамблю пісні і танцю Прикордонної служби України. Його люблять і слухають ті, хто розуміє істинне призначення музики. Та, на жаль, затребуваність унікальних вокальних даних визначає соціум. Соромно визнавати, та в нашій країні забагато псевдоеліти, псевдоталантів і псевдосмаків. Та що б нам не пропонувала сьогоднішня вітчизняна естрада, визначити межі культурності можна елементарним шляхом: «Скажи мені, що тобі подобається, і я скажу хто ти». Саме такою є одна з порад Івана Красовського, який нещодавно відвідав Львів. З уст цього благородного співака характеристика української публіки звучить особливо правдиво, бо ж він справді має з чим порівнювати. Цієї теми й торкнулася кореспондент «RIA».

«Кожне місто має свою карму»

— Пане Іване, який настрій супроводжує ваші гостини у Львові?

— Львівський (сміється — авт). Кожне місто має свою карму, тому одразу ж переймаєшся його духом. Є міста, які мені не подобаються і в яких я ніколи б не зміг жити. Львів — одне з небагатьох міст, в якому мені комфортно. Ці старенькі вулички, ці люди, які постійно перепрошують. Це надзвичайно гарно, толерантно і все це нагадує мені Захід. Це як в Англії, коли тобі на кожному кроці кажуть

 

«I'm sorry». Це ознака доброго виховання, свідчення того, що люди живуть у правильному світі і мають правильні культурні орієнтири.'єтдесталі. Чому? Була фільтрація. Мені було п'ять років, а я вже слухав колектив «Ватра», який зовсім був не подібний, скажімо, на «Смерічку» чи «Живу воду». Музиканти хотіли бути кращими і вони були унікальними. Зараз смаки олігархів надзвичайно різні. Одні можуть самі вийти і заспівати Френка Сінатру, розуміючи про що йдеться у пісні. Інші окрім «Ти ж мене підманула» нічого не визнають. Так оці інші — це не еліта. Це просто заможні люди. За радянських часів фактично ми всі були бідними. Елітою тоді називали інтелігенцію. Зараз ця еліта стоїть на базарах в кращому випадку, а в гіршому — виїхала на заробітки за кордон. З тих молодих людей, яких випускають інститути, є багато цікавих, які розуміються на класиці, однак більша частина все ж відштовхує ці речі, слухаючи виключно FM-станції. Моїй доньці 10 років і я дуже тішуся, що вона не слухає багатьох українських співачок, які є топовими у нас. У неї є смак.: Шеченко великий поет і коли я вистраждав у житті, визнав і Кобзаря. Через страждання з'являються цінності. Ні для кого не таємниця, що Іван Франко захоплювався жінками. Його поезія пристрасна. І коли я почув виконання одним тенором «Ой ти дівчино з горіха зерня» в якомусь вальсі, зрозумів, що треба зробити щось інше, ніжніше. Треба уявити жагу, з якою творилася ця річ, а потім вже співати.

— Чим різняться слухачі у різних регіонах України?

— Українська публіка ділиться на різні прошарки. В Одесі раніше була надзвичайно страхітлива публіка для артиста. Але тепер вона мені подобається. Для мене надзвичайно важкою є чернівецька публіка, адже ці люди знають мене як артиста, який співав в іншому стилі. На жаль, у нас, українців, є така фішка,

— Донці передався батьків талант?

— Передався. Як у мене було в дитинстві, так і в неї. Я не дуже любив музику. Мені більше подобався антураж, який супроводжував артистів. Це коли ти усім подобаєшся, і коли тебе супроводжують посмішки. У школі, наприклад, я був білою вороною. Не чіплявся до дівчат — виховання не дозволяло. Я завжди мав витримку та все ж хотів подобатися протилежній статі, можливо, навіть через пісню. Ми всі починаємо велику справу не з того, що належить, а потім завершуємо тим, що дав Бог. Я щасливий, що таки розгадав місію, яка мені призначена. Талановита людина — талановита в усьому. Якщо вмієш співати, це не означає, що ти не вмієш зробити ремонт в хаті. Лише та людина буде щасливою, яка усвідомила своє призначення в житті. В моєму житті немає суєти, і це дуже добре.

— Ви невиправний оптиміст?

— Не можна не бути оптимістом. Ми — частина природи, з якою повинні перебувати в гармонії. І коли вона є — ти подобаєшся всім. Великий подарунок — зустрічати людей, які справді вміють спілкуватися, адже спілкування — це дар, який у нас є. Обмін енергією дає сили. В моєму житті є багато людей, з якими завжди приємно поговорити. Ввечері я можу зідзвонитися зі своїми друзями, запросити у гості, замовити суші, прихопити пляшку коньяку і ми приємно проведемо вечір. Це розкіш. Коли я приїхав до Києва, зателефонував до старих знайомих — відомих продюсерів, артистів, то вони мене не прийняли. Але я на них не гнаваюся. Розумію

— Як правильно рухатися назустріч власній гармонії?

— Особливо важко молодим. Вони шукають істину в якихось незрозумілих творіннях. Та все ж спочатку було слово, тому варто почитати Новий Заповіт. У ньому зашито стільки інформації, що завжди можна знайти відповідь на будь-яке запитання. На кожній сторінці цієї книги можна знайти себе. Раніше я гадав:

«якщо не наш — це добре». Та не даремно було сказано, що «немає пророка в своїй вітчизні». Бо якби я був любимий в Чернівцях — там би й залишився, а так мене, можна так сказати, позитивно вигнали. Не з Чернівців, а у світ. Львівська публіка — одна з найвибагливіших в Україні. Коли їй навіть подобається, то вона не звикла зовні виражати свої почуття. Це на Заході люди беруть участь у твоєму співі своїми оплесками. У Львові є позитивний штамп Австро-Угорської імперії, коли люди стримують емоції. Я не люблю, коли публіка одразу ж сприймає артиста. Її можна порівняти із жінкою, яка одразу ж здалася. Потрібен фільтр і ти повинен її завоювати. Легка перемога нікого не надихає. Звитяга має бути важкою.: у них свій шлях, у мене свій. Та від них я хотів лише одного — сісти за один стіл і «поплакатися одне одному». Мені не потрібні були гроші, хоча й це було не зайвим, коли я опинився в столиці. Та я досяг усього власними зусиллями і здобув справді щирих друзів, які сьогодні й є моїм скарбом.«Добре, буду вибачати усім, що мені за це буде?». Вирішальною стала фраза , яку я добре запам'ятав: «Прощайте ворогам своїм, цим ви збираєте гаряче вугілля на їхні голови». Я став прощати. Моя дружина навіть зауважила: «Ти став таким жорстоким!». Чіпляння за негатив руйнує людину. Тому треба віддавати енергію, відпускати її. І та людина, яка вас образила, отримає її назад. Треба жити мирно і старатися нікого не ображати, а в «Новому заповіті» усе написано і це найбільша істина.

 

— Рівень культури українців з роками зростає чи занепадає?

— Знаєте, не можна сказати , що у всіх без винятку цей рівень зростає. Йде велике розшарування суспільства в культурному сприйнятті світу. Пісні — це як лакмусовий папірець, за допомогою якого можна визначити рівень. У радянські часи, як би там не було, українська естрада перебувала на дуже високому п

— Смак дитини формується в процесі виховання чи про це може подбати сама природа?

— Вважаю, що смак закладається генетично і його просто треба розтривожити. У нашому домі звучала фірмова музика. На час формування свідомості доньки я захопився музикою Елтона Джона і Стінґа. Це як читаєш різні книги, а потім робиш висновки про авторів. Усі свої знання ми накопичуємо, аби потім був результат. Коли мені було 15 років, я не любив Тараса Шевченка. Та коли прочитав багато світової літератури, зрозумів

«Легка перемога нікого не надихає»

Возврат к списку